Що визначає наше буття? Над цим питанням працювали класики і неокласики, над ним роздумували вельможі і прості селяни, освічені та не дуже. І тим не менше до цих пір ми не можемо точно сказати: що ж визначає нашу свідомість, наш спосіб думання і, відповідно, що штовхє нас робити ті чи інші вчинки.
Дивно слухати з чужих вуст: «Будь собою!» в той час, коли уже й сам точно незнаєш який же ти, справжній. Та й чи можемо бути собою в нинішніх умовах загального виживання?! Чи легко бути справжнім серед чужих нам людей?..
Чи задумувались ви, як швидко змінюється світ і як непомітно змінюються, стираються маски з світових ідеалів, цінностей, «просвітників», проводирів. Все частіше нам приходиться перелаштовуватись, підлаштовуватись під нові рамки, нові умовності та можливості, створені кимсь. Чи не лякає вас почуття страху й безвиході у ситуаціях, коли аналізуючи день, що минає, ми уже не розуміємо де були справжніми?!
Сьогодні ми були в дитячому притулку, де перебувають діти з неблагополучних сімей від трьох до вісімнадцяти років. У кожного своя доля, своя історія. Та всіх об’єднують ті ж проблеми: не склались стосунки в родині, не вистачає грошей на життя, навчання і т.д. Тим не менше, у кожного в очах вогники. І в той же час, йдучи по вулиці, зустрічаєш знайомого підприємця, перекидуєшся кількому словами «про успіхи», і бачиш порожні очі, безнадійні пошуки свого місця в «цьому кризовому світі». Але усім уже давно відомо, що ця так звана «криза» виникає спершу в головах. (Мабуть, звідси й вислів про рибу, яка «гниє з голови»). Чому так? – Питання швидше риторичне.
…З Миколою ми познайомились з легкої руки завідувачки притулку для неповнолітніх. «У нас є хлопчик, який хоче стати народним депутатом! Прагне допомагати людям. – розповідала вона. – Він надзвичайно точно відчуває щирість або ж лукавість як дітей, що знаходяться в притулку, так і людей, що допомагають нашому закладу». На вигляд хлопчина років десяти (при своїх 14), невисокого зросту, з допитливими очицями та кирпатим, допитливим носиком. Однак уже з перших слів ми розуміємо про незвичність цієї дитини. Саме цей «простий» та дещо дивакуватий юнак може по праву заслуговувати на звання «знавця людських душ», людської «справжньості».
– Люди бувають різні, – говорить Микола, – хтось щиро ставиться до тебе, а хтось тільки й вичікує аби підставити підніжку, заставити зламатися чи впасти. Все це видно по очах людини. З однієї сторони бачиш добрі вчинки, допомогу для інших, тих, хто її потребує. Але досить часто, заглянувши в очі, помічаєш, простий розрахунок і жадібність. Тоді стає просто жаль цього так званого, «благодійника» і сумно від його нерозуміння, що він сам калічить свою душу…
Стоп! Ось тут і проблема – «людина сама калічить свою душу». І хто може їй у цьому завадити?!
Звісно, можу помилятись, але часто виникає відчуття, що людям приємно робити подібні вчинки (навіть якщо вони не зовсім адекватні), імітувати, звикати, підлаштовуватись до найбожевільніших речей. Люди, намагаючись підкреслити свою демократичність та сучасність, «модність», готові назвати чорне білим, а біле чорним. Ще вчора ніхто б не міг подумати про розповідь в підсумкових вечірніх новинах про інтимні відносини, а вже сьогодні Наталія Мосейчук презентує детальний репортаж про сучасний музей сексу. Ще вчора вбивство, тим більше близьких родичів, каралось найвищою мірою покараня – громадським осудом, а на сьогодні уже стало звичним чути, як молоді матері залишають на вулиці на призволяще своїх малюків. До всього цього звикають…
За словами одного з найвідоміших в наукових колах професора філології Георгія Почепцова, «ми просто собі не віримо. Ми готові звернутися до будь-кого, вбачаючи саме там, а не в себе центр всесвіту. А центр всесвіту завжди повинен бути в собі, в своїй країні».
На жаль, сьогодні нам нав’язують суцільну толерантність. До всього, навіть найжахливішого. І найстрашніше, що опору цьому практично немає. Люди перетворюються в носорогів. Про це ще на початку ХХ століття писав Єжен Йонеско. У його однойменній п’єсі є цікавий епізод, коли жінка, йдучи по вулиці, випускає кошик з яблуками. Перехожі намагаються їй допомогти, повзають по тротуарах, збираючи фрукти. І лише один чоловік серед них – Логік – радить: «збирайте за системою». Та раптово містом пробігає дивна сіра тварина, яка відволікає увагу від «щоденної праці». З кожним днем цих тварин на вулицях міста все більше і більше. Для Логіка це – нонсенс, для інших – приклад для наслідування…
Яка мораль п’єси? Насправді носороги – це не реклама нового фільму-екшину, а люди, котрі з певних причин стали товстошкурими, відростили собі за
